Олена Шабуніна:
Ви розповідаєте про це досить спокійно. Але давайте прямо.
Наскільки все це було жорстко насправді? Поясніть.
І. К.:
Якщо коротко — дуже жорстко.
Не в кіношному сенсі, не в пафосі, не в гучних словах.
А в побутовому, виснажливому, нелюдському.
Коли тиск іде не лише на тебе, а й на твоїх батьків, дружину, літніх родичів, співробітників, — це вже зовсім інший рівень.
Це вже не про бізнес і не про політику.
Це про виживання.
Я наведу кілька епізодів, щоб було зрозуміло, що я маю на увазі.
У 2021–2022 роках моя мати — літня жінка, якій було майже 80 років, — вступала у спадщину після смерті мого батька.
Звичайний, законний процес. Абсолютно буденна процедура.
Але в певний момент у цю історію втрутилися слідчі органи та місцеві чиновники.
На підставі фіктивних заяв.
З використанням підроблених документів.
Було відкрито кримінальне провадження.
Мою матір — людину в жалобі, після важко перенесеного ковіду — почали таскати на допити.
Формально — «для з’ясування обставин».
Фактично — щоб зламати, налякати, дотиснути.
Це було відверто цинічно.
У підсумку суд повністю підтвердив її право на спадщину, і вся ця конструкція розсипалася.
Юридично — беззаперечно.
Фактично — з нуля.
Але сам факт, що хтось вважав допустимим використовувати літню людину як інструмент тиску, говорить сам за себе.
Після цього я вже сам звернувся до ДБР — за фактами корупції та вимагання з боку посадових осіб. І кримінальне провадження було зареєстровано вже проти них.
Якщо говорити про обшуки — їх було десятки.
За роки — близько 150 обшуків за різними адресами:
у мене, у родичів,
у співробітників,
в офісах компаній.
Лише в межах одного кримінального провадження — близько 30 обшуків.
І щоразу — той самий сценарій.
Гучні формулювання.
Силовики.
Тиск.
Демонстрація: «ми можемо все».
І при цьому — жодного разу не було знайдено чи вилучено нічого, що мало б реальний стосунок до суті справи.
Обшуки не просували слідство.
Вони не мали жодної доказової цінності.
Їхня мета була іншою:
— тримати в постійній напрузі;
— виснажувати;
— показувати, що в тебе немає приватного простору;
— що немає безпечної зони
— ні вдома, ні на роботі.
Коли ти живеш з усвідомленням, що в будь-який момент можуть прийти
до тебе додому,
до твоїх близьких,
до людей, які просто з тобою працюють,
— це психологічний тиск надзвичайного рівня.
Але був епізод, який я й досі вважаю переломним.
У 2007–2008 роках проти співробітників податкової міліції Одеси — Голотова та його підлеглої — було порушено кримінальну справу.
Йшлося про:
— незаконні обшуки;
— привласнення вилучених коштів;
— зловживання владою.
Під час одного з таких обшуків до моєї дружини було застосовано грубу фізичну силу.
Вона була вагітна.
Результат — завмерла вагітність. Ми втратили дитину.
І це не метафора. Не художній образ. Не перебільшення.
Це прямий наслідок дій силовиків.
Судами двох інстанцій — і першої, і апеляційної — було визнано, що кримінальну справу проти цих співробітників порушено законно.
Тобто держава фактично визнала: злочин був.
Коли ти проходиш через таке, ілюзії зникають остаточно.
Ти більше не віриш у «помилки системи». Ти розумієш, що система може бути небезпечною.
Тому, коли мене запитують, «наскільки це було жорстко?» — я відповідаю чесно:
це було на межі людських можливостей.
І якщо сьогодні я говорю про це спокійно, без надриву, — це не тому, що було легко.
А тому, що за ці роки ти або ламаєшся,
або вчишся тримати удар мовчки.
